Кожна країна має в цій царині унікальний досвід, Україні є з чого вибирати. Світовий енергетичний ринок сьогодні не порівняти з минулим десятиріччям чи п’ятиріччям. Навіть з минулим роком не порівняти. Глобальне прагнення до енергетичної незалежності, екологічності, глобальні цінові коливання безповоротно змінюють звичні “правила гри”. Відновлювальні джерела вже перестають бути альтернативними. Вони більше не привілей розвинених країн: у 2015-у, вперше за всю історію, країни, що розвиваються, витратили на відновлювані джерела енергії більше за розвинені.

Безперечно, кожна країна обирає свій унікальний шлях, з огляду на власні ресурси та історичний досвід. Прибалтійським країнам не без труднощів вдалося позбутися енергетичного “єднання” з Росією, а окремі території Канади та США навпаки – все тісніше співпрацюють у рамках однієї енергетичної системи, Франція не полишає розвивати “мирний атом”, а ФРН втілює “зелену” енергетику в життя кожного німця. У чому подібне та відмінне, що може стати безцінним досвідом для України та, навіть, як заощадити на рахунках за електроенергію, керуючись досвідом інших країн, з’ясували кореспонденти Укрінформу за кордоном.

США: АКЦЕНТ НА ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ

Економічне зростання США у післявоєнний період вивело країну в лідери світового розвитку, але водночас потребувало споживання колосальної кількості енергоресурсів. Це призвело до того, що на американський внутрішній ринок припадає споживання близько однієї п’ятої частки від усієї світової енергії. І якщо донедавна Штати були вимушені імпортувати енергоносії (переважно нафту), то зараз, завдяки розвитку технологій, США перетворилися на впливових експортерів.

Попри різке зниження світових цін на сиру нафту й природний газ, Сполучені Штати продовжують лідирувати у технологіях розвідки та видобутку вуглеводнів, особливо в сланцевих пластах та ультра-глибоководних запасах. Це внесло суттєві зміни в нафтогазовий сектор США, а також у внутрішній енергетичний ландшафт. Нові методи дозволили багатьом виробникам залишатися «на плаву» попри падіння світових цін на вуглеводні. Важливим кроком, який не тільки змінив структуру енергетичної політики у США, але також вплинув на міжнародний ринок, стало практичне скасування на початку нинішнього року 40-річного ембарго на імпорт сирої нафти.

Водночас, газонафтовидобувна галузь Сполучених Штатів – далеко не єдиний важливим компонент енергетичного сектору країни. Ця сфера охоплює компанії, які займаються розвідкою, видобутком/виробництвом, переробкою, та доставкою енергоносіїв до споживача, а також компанії, залучені до обслуговування. Якщо брати по підгалузях, то це видобуток нафти, газу та вугілля, генерація електроенергії з традиційних та поновлювальних джерел, у тому числі атомна енергетика. Остання забезпечує близько 20% електроенергії із загальнонаціонального показника, яку дають 99 ядерних реакторів у 31 штаті країни.

За статистикою, близько 98% всіх енергетичних і енерговиробничих компаній США – приватні. Станом на минулий рік нараховувалося понад 18 тис. таких компаній, і тільки 356 із них належать державі. Це велика конкуренція, але також і високий рівень інвестицій.

За оцінками Міжнародної енергетичної асоціації (IEA), енергетична галузь США до 2035 року потребуватиме близько 7 трлн дол. інвестицій. Очікується, що основна їх частина надходитиме саме до приватних компаній, які в умовах жорсткої конкуренції вимагають значної підтримки, аби відповідати вимогам попиту.

Крім того, на світовому ринку склався ряд передумов, які мають посприяти розвитку галузі. По-перше, йдеться про зростання світового попиту. Прогнозується, що до 2030 року глобальний попит на енергію збільшиться на 35% в порівнянні з рівнем 2005 року і до 70% для країн з ринком, що формується. Для енергетичної галузі Сполучених Штатів, які цього року відкрили можливості для імпорту вуглеводнів, це додатковий стимул для подальшого розвитку.

По-друге, у Штатах можна скористатися механізмами захисту від збитку. Так, інвестиції в приватні енергетичні компанії часто забезпечують активами, критично важливими для їх діяльності (запасами нафти й газу, трубопроводами, спеціальною технікою). Крім того, більшість інвестицій передбачають структурований та правовий захист від різких цінових стрибків на сировину, що знижує ризики в порівнянні з іншими доступними варіантами інвестування.

По-третє, створюються умови, які розширюють потенціал для зростання інвестицій у цю галузь. Так, приватні енергетичні компанії можуть залучати позиковий капітал, пропонуючи інвесторам додаткову вигоду через різні форми участі в акціонерному капіталі. Йдеться, передусім, про звичайні акції, облігації, привілейовані акції, оборотні облігації та спеціальні енергетичні акції. Отже, боргові інвестори можуть отримувати додаткову компенсацію за рахунок цих додаткових функцій. В цьому, мабуть, і криється один із основних секретів стабільності фінансової підтримки енергетичної галузі США.

Крім того, США, які і всі провідні країни світу, роблять все більший акцент на екологічний аспект та запобігання глобальному потеплінню. Це сприяє розвитку виробництва поновлювальної енергії, що вже створило відчутну світову конкуренцію у всіх технологічних підгалузях, включаючи вітряну, сонячну, геотермальну енергію, гідроелектростанції, а також сектори енергетики, заснованої на біомасі та біопаливі.

Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії (IRENA) прогнозує, що до 2030 року частка цього виду виробництва в енергетичному балансі США потенційно може досягати 27%. Якщо взяти за точку відліку 2010 рік, коли виробництво відновлювальної енергії становило 134 ГВт, то за два десятиліття воно може збільшитися до 700 ГВт, а це понад у п’ять разів! Зараз для цього створюють всі умови. Наприклад, сьогодні Штати займають одне з перших місць по інвестиціях у галузь відновлювальної енергетики, в той час як минулого року такі інвестиції скоротилися в Європі і Бразилії. Паралельно американська наука і промисловість працює в напрямку створення та запровадження нових технологій енергоефективності. В основному, це забезпечується поєднанням прямого фінансування та інвестицій в будівництво, промисловість, а також у виробництво енергозберігаючої техніки – від побутових приладів до індустріальних комплексів. Це потребує значних капіталовкладень, що, як очікується, сягатимуть 166 млрд дол. щороку.

КАНАДА: СИЛА В ІНТЕГРАЦІЇ

Канада займає п’яте місце у світі за кількістю виробленої енергії, продукуючи близько 6% від світового виробництва. При цьому за обсягом електроенергії, виробленої на ГЕС, Канада поступається лише Китаю. 63,7% усієї електроенергії Канади виробляється на ГЕС, 15%  – на АЕС.

Федеративний державний устрій Канади та величезний розмір країни, створюють дуже різноманітну картину енергетичного ринку. Оскільки конституція Канади наділяє саме провінції та території правом регулювання ринку енергетики – кожен із 13 регіонів країни має унікальну ситуацію. Федеральна влада відповідальна лише за вироблення мінімальних екологічних стандартів та правил міжнародної торгівлі ресурсами й енергією. Загалом споживання енергії на одиницю населення у Канаді одне із найвищих у світі.

У більшості провінцій провідну роль у забезпеченні домогосподарств та промисловості електроенергією займають державні компанії, хоча Онтаріо та Альберта поволі приватизують сектор. У деяких провінціях, на кшталт Квебеку, держава має монопольний статус на виробництво, транспортування та продаж електроенергії, у інших, наприклад найбільш населеній провінції Онтаріо – держава більше не має монопольного статусу, але історично займає превалюючу роль на ринку.

Хоча Канада загалом дуже багата енергетичними ресурсами, по території  країни вони розподілені нерівномірно, тому деякі провінції експортують енергію, а інші – імпортують її з-за кордону. Через розміри території та особливості заселеності (більшість канадців проживають на півдні країни вздовж кордону зі США, хоча найбільші виробники енергії знаходяться за сотні й тисячі кілометрів на північ), канадський ринок електроенергії тісніше пов’язаний із США, ніж між провінціями. Однак, саме цій інтегрованості канадський енергетичний сектор завдячує своєю успішністю. Зокрема, Канада є найбільшим постачальником енергії для США. Енергетичні ринки США та Канади по суті є одним цілим. Так, часто електроенергія, вироблена на території канадської провінції Альберта може експортуватися до США, звідки потім знову постачатися до канадської провінції Саскачеван. Поки що єдиної ЛЕП, яка б сполучала схід та захід країни не існує. Свого часу США для підвищення своєї енергетичної безпеки навіть ухвалили законодавство, яке надавало Альберті такі само права на енергетичному ринку США, як американським штатам.

АВСТРАЛІЯ: «ЗЕЛЕНА» ЕНЕРГІЯ

Австралія – одна з найбагатших на високоякісні мінеральні енергетичні ресурси країн в світі. Зокрема австралійські ресурси урану становлять 38% від загального обсягу світових запасів, бурого вугілля – 24%. Окрім цього, в країні також розвідана значна кількість покладів кам’яного вугілля і природного газу високої якості. Підраховано, що, за нинішніх темпів виробництва енергоресурсів, австралійських запасів бурого вугілля вистачить на 500 років, чорного вугілля – на 100 років, звичайного газу – майже на 60 років.

Австралія використовує власні енергоресурси для експорту та задоволення внутрішніх потреб (66% та 34% – відповідно) та займає восьме місце серед найбільших у світі їх виробників (2,4% світового виробництва).

Примітно, що австралійська ядерна енергетика у процесі створення. Робота проводиться спільно: уряд, промисловість та суспільство. Комісія з ядерної енергетики нині розробляє нормативні вимоги та визначає потенційні майданчики для майбутніх АЕС. Крім того, уряд Австралії минулого року запропонував шість потенційних майданчиків для розміщення об’єктів низькоактивних ядерних відходів. Австралія очікує, що країни світу в тому числі Україна платитимуть високу ціну за захоронення своїх ядерних відходів на австралійській території, а відтак ці кошти мають бути залучені на впровадження нових технологій та використання альтернативних джерел енергії. Представники влади запевнили, що остаточне рішення буде прийнято лише після всебічних консультацій.

Такий спільний підхід високо відзначений – цього року, третій рік поспіль, країна посіла перше місце за даними глобального огляду Ініціативи з питань скорочення ядерної загрози (Nuclear Threat Initiative), яка оцінює зусилля країн з безпеки та надійності використання «мирного атому».

Австралія – один із найбільших експортерів скрапленого газу. Сьогодні країна поступається в обсягах експорту ЗПГ (зрідженого природного газу) лише визнаному світовому лідеру, Катару. Однак очікується, що до 2020 року обсяги австралійського експорту ЗПГ потрояться і складуть близько 75 млн тон. Що, у свою чергу, становитиме близько 40% імпортних обсягів Китаю і Японії та 25% – Південної Кореї. Зараз Австралії діють три виробництва ЗПГ загальною потужністю 24 млн. тон на рік. Окрім них будуються ще сім виробництв загальною потужністю 61 млн тон на рік. Відповідно, після їх запуску сумарна потужність досягне 85 млн тон на рік.

Особливість австралійської електроенергетики – малорозвинене сполучення між енергосистемами окремих штатів. Для розвитку генеруючих потужностей активно використовуються приватні, в тому числі іноземні, інвестиції. Наприклад, одну з теплових електростанцій будує компанія США National Power LLC, іншу – нідерландсько-британська Royal Dutch/Shell Corporation. Енергетичні компанії в основному пребувають у приватній власності.

Світова тенденція з розвитку «зеленої енергетики» не оминула і Австралію. Експерти прийшли до висновку, що більш прогресивним варіантом для країни є вітрова енергетика. В майбутньому її частка повинна скласти 60% загального обсягу. На сонячні ферми буде відведено 15-20%. Решта – гідроелектростанції і біопаливо.

ФРН: «ПОВОРОТ» ДО ЕКОНОМІЇ

У своїй енергетичній політиці ФРН керується останніми роками концепцією «енергетичного повороту» (Energiewende), який передбачає поступову відмову від вуглеводневої та атомної енергетики та перехід на її відновлювані джерела, а також більш економне та дбайливе використання енергії.

Основними цілями реалізації «енергетичного повороту» є боротьба зі зміною клімату; зниження залежності від імпорту енергоносіїв (Німеччина не має нафти і газу, але володіє великими запасами вугілля); стимулювання розвитку технологічних інновацій та «зеленої економіки»; зменшення ризиків використання атомної енергії (особливо після аварії на «Фукусімі»); боротьба з монополіями в енергетичному секторі тощо.

Концепція вперше була сформульована ще в 1980 році, але статусу державної набула пізніше. У 2010 році федеральний уряд прийняв першу масштабну енергетичну концепцію, в якій намічені цілі аж до 2050 року.

Згідно з нею, до 2022 року Німеччина має намір повністю зупинити роботу всіх АЕС, до 2025 року – збільшити частку електроенергії з альтернативних джерел до 40-45%, а до 2050 – до 80%.

За підсумками 2015 року на частку «чистої» енергетики в Німеччині доводилося чверть всієї виробленої в країні. По всій державі встановлено величезна кількість сонячних ферм і вітряків. Енергія води, звалищний газ, очищений газ і біомаса теж грають свою роль, хоча і займають меншу частку в енергобалансі, ніж сонячна і вітрова енергія.

Розроблена і вперше випробувана в ФРН збалансована, довгострокова система «зелених тарифів» вивела країну у світові лідери за обсягом інвестицій в поновлювані джерела енергії і кількості установок, що працюють на енергії вітру, сонця або біопаливі. Розвиток відновлюваних джерел енергії зараз дає роботу понад 371 тисячі громадян.

Інвестиції у відновлювану енергетику значні – 18,8 млрд євро в минулому році, з яких 6,5 млрд було витрачено на заходи з енергозбереження. При цьому вдалося знизити обсяги імпорту викопного палива і заощадити порівняно з 2013 роком 9,1 млрд євро.

У 1990-х роках Німеччина мала одну з найдорожчих в Європі електричну енергію, але в останні роки ціна зменшилася майже на третину. Сьогодні біржова ціна на електрику – 6,2 євро за мегават-годину. Проте для населення вартість електрики в Німеччині висока (більше платять у Європі тільки данці) і становить близько 0,28 євро за 1кВтч. Така ціна – наслідок багатьох спеціальних податків, наприклад, для підтримки німецького вуглепрому.

«Енергетичний поворот» передбачає зміни у житті кожного німця. Так, новобудови в Німеччині споруджуються за принципом енергозберігаючих будинків, а для того, щоб заохотити людей купувати електромобілі уряд країни розробив спеціальну програму, в рамках якої, в тому числі субсидує придбання таких авто. Втім, чиновники сумніваються, що зможуть досягти поставленої ними мети – довести кількість електромобілів в Німеччині до 1 млн до 2020 року.

ФРАНЦІЯ: «МИРНИЙ АТОМ» ТА ЙОГО АЛЬТЕРНАТИВА

Франція, на відміну від небагатьох країн світу, не володіє достатніми для забезпечення власних енергетичних потреб природними ресурсами, тому ще з минулого століття активно розвиває атомну енергетику. Атомна енергетика виробляє 76,9% електроенергії у Франції. Станом на кінець лютого Франція має 19 діючих АЕС, на яких працює 58 промислових ядерних реакторів сумарною потужністю 63,2 ГВт. За обсягами енергії, що виробляють атомні станції, країна посідає друге місце в світі, а за часткою атомної енергетики – перше місце в світі. Франція – найбільший експортер електроенергії в світі, веде активні дослідження в галузі атомної енергетики, володіє технологіями з виробництва реакторів, виробництва та утилізації палива.

У цьому контексті, уряд Франції навіть має намір дати «зелене світло» на збільшення терміну експлуатації АЕС з 40 до 50 років. Таке рішення, однак, буде ухвалено у відповідності до закону Франції щодо переходу на відновлювальні джерела енергії і зниження частки атомної енергетики з 75 до 50%. Положення закону передбачають скорочення виробництва електроенергії на АЕС у Франції на 25% до 2025 року. Закон передбачає закриття двох реакторів на АЕС Фессенхейм (Fessenheim) у департаменті Верхній Рейн із можливим уведенням новітнього реактора типу EPR на АЕС «Фламанвіль» (Flamanville, кошторис запуску якого за останні роки збільшували тричі), що заплановано на кінець 2018 року.

Уряд Франції зараз готує багаторічну енергетичну програму, яка передбачатиме детальний розвиток галузі з виробництва електроенергії за видами (атомна, газова, відновлювальні джерела енергії тощо). За даними нацкомісії з охорони довкілля, рівень інвестицій у французьку енергетику упродовж найближчих 20 років становитиме 400 млрд євро. За оцінками експертів, вартість електроенергії, що виробляється на АЕС країни, до 2020 року становитиме 54,2 євро за 1 МВт. Водночас, виробництво електрики з енергії вітрів коштує 82 євро за 1 МВт. Відповідно до зобов’язання Франції перед ЄС, до 2020 року частка вітрової енергетики у країні має становити 23% від загального обсягу виробленої електроенергії. У зв’язку із значною інвестиційною необхідністю вже передбачено, що до 2020 року середній рахунок за електрику на одну французьку родину збільшиться майже вполовину і сягне 1307 євро на рік, проти 874 євро торік.

У середньому державі належить від 25 до 40% акцій основних енергетичних операторів EDF (електроенергія), Engie (колишня GDF – Gaz de France Suez, група компаній з видобутку, транспортування та переробки природного газу), Total (нафтодобувна компанія) та Areva (єдина в світі група компаній, яка володіє повним ядерним циклом: від самостійного видобутку урану і збагачення ядерного палива до виготовлення реакторів та утилізації ядерних відходів). Разом з тим розробка сланцевих природних копалин, на відміну від США, у Франції залишається під табу. Чинний президент Франсуа Олланд увів заборону на використання технології гідравлічного розриву на термін свого п’ятирічного мандата (до 2017 року). У Франції лише ця технологія може забезпечити видобуток великих запасів сланцевого газу, які, за різними оцінками, знаходяться на глибині близько 1,5 км.

Вочевидь, що Франція, яка після організації та проведення минулого року Паризької кліматичної конференції зупинилася на альтернативній енергетиці, відмовившись від сланцевих копалин, та підтримуватиме атомну енергетику.

БЕЛЬГІЯ: КОНТРОЛЬ СПОЖИВАННЯ

Нафта і природний газ становлять дві третини забезпечення енергетичного балансу Бельгії. Решта перепадає на вугілля та атомну енергетику. Нафта, яку переважно імпортує з країн Близького Сходу, забезпечує 35% енергопостачання. Природний газ із Нідерландів та Алжиру покриває 25% потреб у цій сфері. До 18% із трендом до зниження в енергетичному секторі Бельгії перепадає на кам’яне вугілля, що доставляються із США та ПАР. Решта додається з інших джерел, включаючи атомну енергетику, вітряну та сонячну енергію.

Декілька років тому держава вирішила провести тотальну приватизацію в енергетичній галузі. Відтак, нині ця сфера діє виключно за тенденціями та законами вільного, прозорого ринку. Держава може мати деякі частки у тих або інших енергетичних компаніях, але це залежить виключно від ринкових пропозицій та вигід, існує й державний регулятор у секторі енергетики, який перебуває, утому числі, й під пильним громадським контролем, пояснив експерт у сфері енергетики Бенуа Мартенс.

Особливості енергетичного сектору Бельгії яскраво характеризує наявність лічильників (калориметрів) на кожному радіаторі (тобто батареї опалення) в оселях пересічних громадян. Якщо в Україні нині тривають дискусії про справедливість нарахування оплати за надані послуги теплопостачання монополістом, мовляв – треба встановлювати лічильники тепла, чи-то на будинок, на під’їзд, або на квартиру, то у Бельгії це питання виведено на рівень окремої батареї. Споживач сам регулює роботу кожного радіатору у своїй оселі: включає, виключає, додає або зменшує тепла, взагалі не використовує, і цим самим чітко визначає свої витрати, які є доволі значними. Середня платня за опалення становить мінімум 100 євро на місяць. Ще 60-100 євро треба сплачувати за споживання електричної енергії і газу. Але це об’єктивно і очевидно, адже Бельгія вже немає власних джерел вуглеводнів після вичерпання у 60-х роках минулого століття запасів вугілля у південних регіонах країни. Тоді ж й зазнала колапсу металургійна промисловість, яка працювала на кам’яному вугіллі, спровокувавши у регіоні Валлонія економічну депресію, наслідки якої долаються й донині.

До речі, у Бельгії немає центрального теплопостачання. Кожний будинок, у тому числі багатоквартирні, мають свій індивідуальний котел, що забезпечує справедливе й ощадливе постачання тепла.

Щодо високих тарифів на енергоносії, у Бельгії наголошують, що дешевої енергії не буває. Натомість у державі має діяти справедлива соціальна система. Вона передбачає неухильний обов’язок сплачувати за комунальні послуги тими, хто їх споживає. Натомість культура споживання відзначається високим рівнем ощадливості, що й забезпечує можливість регулювання та лічильник на кожній батареї у квартирі.

Загалом енергетична сфера у Бельгії – одна з передових моделей для Євросоюзу, що забезпечується ринковою прозорістю та лібералізацією. Кожне домогосподарство, об’єднання громадян, окрема комуна, селище можуть обрати собі кінцевого постачальника енергоносіїв. Але, об’єктивно, бельгійський ринок є невеликим, відтак, його 80% належить найбільшій місцевій компанії. Вже сьогодні маржа від продажу електрики чи газу споживачам є незначною. Натомість компанії пропонують клієнтам так звані розумні або смарт рішення щодо якнайбільш ощадливого обладнання оселі у частині енергоефективності. За прогнозом впливового консультанта з питань енергетики Майка Пара, у майбутньому, принаймні на теренах високо економічно розвинутого ЄС, оператори з енергопостачання будуть неминуче заробляти не на продажі енергоносіїв, а на обслуговуванні енергосистем кожної окремої оселі, приміщення, будинку.

НІДЕРЛАНДИ: ПОСТАЧАЛЬНИКИ НА ВИБІР

Більша половини енергії, яку споживають у Нідерландах припадає на газ. Тут країні, у порівнянні з багатьма сусідами, пощастило. Практично вся потреба у газі до останнього часу покривалася власними ресурсами – на території Нідерландів, у провінції Гронінген, знаходиться найбільше у Західній Європі газове родовище. Основним виробником природного газу у Нідерландах вважається компанія NAM (Nederlandse Aardolie Maatschappij). Вона 50 на 50 належить нафтовим гігантам Royal Dutch Shell та ExxonMobil. За даними сайту компанії, NAM здійснює 75% видобутку всього газу у Нідерландах. Транспортною інфраструктурою у Нідерландах та північній частині Німеччини опікується державна компанія Gasunia.

Проте найближчим часом ситуація на цьому родовищі, як очікується, буде змінюватися. Зворотною стороною видобутку газу у Гронінгені стали регулярні землетруси, які пов’язують саме із газовидобувними роботами. Наприклад, два останні землетруси магнітудою 2 та 3 бали сталися у жовтні минулого року. У зв’язку із загрозою таких землетрусів нідерландська влада прийняла рішення скорочувати видобуток газу у провінції. І, відповідно, шукати альтернативу – з одного боку можливості імпортувати газ, з іншого – переорієнтовувати економіку на відновлювані джерела, перехід на які вважається пріоритетом.

Нідерландський ринок енергетичних послуг дуже ліберальний. З 2004 року користувачі самі можуть обирати постачальника енергетичних послуг, а у разі необхідності – легко змінити компанію. Крім того, клієнт може обрати джерело енергетики, наприклад, віддати перевагу відновлюваним ресурсам як вітряна енергетика або біомаса. Існують веб-сайти, де клієнти можуть порівняти умови постачання різних компаній і обрати ту, яка пропонує найвигідніші умови. За даними нідерландської спілки споживачів (The Netherlands Authority for Consumers and Markets), яка займається контролем за конкуренцією та захистом інтересів покупців, зараз на ринку працює близько 50 компаній-постачальників. За оцінками організації, зміна постачальника часто дає можливість зекономити і з 2004 року близько половини нідерландських домогосподарств хоча б раз змінювали компанію-постачальника. Єдиним рахунком сплачуються послуги за електрику та газ. За рік, за даними організації, на ці послуги в одному домогосподарстві в середньому витрачають близько 1600 євро.

При цьому, за прокладку електромереж, газових труб та дистрибуцію відповідають оператори послуг, які чітко розподілені по регіонам, відповідно обрати чи змінити їх неможливо.

Для обігріву помешкань у Нідерландах здебільшого використовуються індивідуальні системи опалення. За статистикою, близько 90% усіх домогосподарств обладнані подібними системами. Якщо ж будинок підключено до загальної системи опалення, то уряд бере на себе відповідальність контролю за тарифами та визначає максимальні ставки, оскільки в цьому випадку постачальники послуг фіксовані і користувачі не можуть обирати компанію. Тарифи формуються таким чином, щоб користувачі такої системи опалення не мали платити більше, аніж ті, хто користуються автономними системами опалення.

ПОЛЬЩА: ДО ЕНЕРГОНЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РОСІЇ

Упродовж останніх років у Польщі дуже серйозно працюють над енергетичною незалежністю країни. Диверсифікація джерел енергопостачання стала одним з основних елементів національної безпеки країни. Варшава взяла курс на максимальну незалежність від Росії у газовій сфері (2/3 газу Польща отримувала з Росії) з огляду на досвід російських газових війн проти України 2005-2006 та 2008-2009 років. Тоді остаточно стало зрозуміло, що Москва використовує газовий вентиль для досягнення політичних цілей. Польща у газовому конфлікті однозначно стала на бік України, а тому могла стати наступною жертвою енергетичної політики Путіна.

В рамках досягнення енергетичної незалежності в 2009 році Польща почала будувати LNG-термінал для прийому скрапленого газу у порту міста Свіноуйсцє на Балтійському морі. В цьому році цей термінал розпочне отримувати промислові обсяги газу у відповідності до 20-річного контракту Польщі із Катаром. Крім того, Польща почала інтенсивно розбудовувати газові сполучення з Німеччиною, Чехією та Словаччиною, що дає можливість на реверс газу з Європи у разі такої потреби. Варшава також веде переговори із скандинавськими країнами про налагодження поставок газу з півночі в рамках реалізації проекту газопроводу Baltic Pipe. Державна польська нафтогазова компанія (PGNiG), яка відповідає за забезпечення країни газом, намагається досягнути такого стану, за якого 1/3 потреб країни у газі забезпечуватиметься з власного видобутку, 1/3 постачатиметься з Росії, а решта 1/3 – з поставок скрапленого газу та природного газу із Скандинавії. Заходи Польщі по диверсифікації поставок газу вже принесли свої результати: російський «Газпром» три роки тому погодився на зниження ціни газу для Польщі на приблизно 15%. Утім, Варшава й далі вимагає від російського газового монополіста зниження ціни на газ.

Нафту Польща отримує нафтопроводом «Дружба» з Росії, а також через нафтовий термінал у Гданську. Одним з потенційних напрямів постачання нафти до Польщі є реалізація, зокрема і спільно з Україною, проекту нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк. Попри те, що реалізація проекту багато разів з різних причин відкладалася, у компанії «Сарматія», яка створена з метою його реалізації, твердять, що він усе ж має майбутнє.

Польща забезпечує свої потреби в електроенергії завдяки роботі електростанцій, які працюють на вітчизняному вугіллі. Утім, з огляду на вимоги Єврокомісії по зменшенню викиду двоокису вуглецю в атмосферу Польща має намір у наступні десятиліття збудувати дві атомні електростанції. Зокрема, будівництво енергоблоку першої АЕС має розпочатися в 2019 році, а її введення його в експлуатацію – до кінця 2024 року. Натомість, будівництво другої польської АЕС має завершитися у 2035 році.

Попри акцентування уваги на традиційних джерелах енергії, у Польщі поступово намагаються розвивати альтернативні. Згідно з прийнятою декілька років тому стратегією енергетичної політики до 2030 року частка відновлювальних джерел енергії в Польщі має зрости до 20%.

У Польщі енергетичні компанії вважаються стратегічно важливими для безпеки країни, а тому більшість з них перебувають або у державній власності, або держава має в них контрольний пакет акцій. З cеми найбільших енергетичних компаній Польщі (PGNiG, PERN Przyjazn, LOTOS, PKN Orlen, PGE, Naftoport, Tauron), лише одну нафтову компанію (PKN Orlen) можна назвати приватною. Однак, навіть у ній держава має майже 28% акцій і може впливати на політику компанії. Попри те, що держава має контрольні пакети акцій у більшості енергетичних компаній країни, їх менеджмент має широку свободу дій і держава без потреби намагається не втручатися у їх діяльність та розвиток. Лише в одному випадку польська держава є безкомпромісною: діяльність цих компаній не повинна суперечити інтересам країни.

Попри те, що більшість польських енергетичних компаній є успішними й активно інвестують і розвивають свої можливості за кордоном, головним завданням усе ж є енергетична безпека Польща. Заради цього, держава може відмовитися навіть від деяких фінансових дивідендів.

КРАЇНИ БАЛТІЇ: ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ШАНТАЖУ

Основу паливно-енергетичного комплексу Естонії складає видобуток і використання горючих сланців, родовища яких найбільші в Європі. Сланцевий басейн знаходиться на північному сході Естонії, переважно в повіті Іда-Вірумаа (Нарва). Країна також закуповує природний газ, переважно з Росії. Масштабне використання горючих сланців має свої недоліки: за показником викидів вуглекислого газу на душу населення країна серед перших. Для поліпшення ситуації в Естонії намагаються збільшити використання відновлюваних джерел енергії – перш за все, вітру. В минулому році частка електроенергії, виробленої вітрогенераторними парками, досягала 22%. Окрім того, за роки незалежності в країні досягнуто значного успіх у зниженні енергоємності ВВП. Енергосистема країни входить до енергетичної біржі Північних країн, Балтії та Великобританії Nord Pool Spot. Для балансування споживання електроенергії та виробництва між Естонією і Фінляндією прокладені два підводних кабелі: 350-мегаватний Estlink і 650-мегаватний Estlink-2. 780-мегаваттна повітряна ЛЕП з’єднує енергосистему країни з південною сусідкою – Латвією.

Естонія також проводить заготівлю торфу і виробництво палива на його основі. Але виробництво біопалива в країні обмежене: будівництво нових заводів вже гальмується через брак сировини. Тому естонці намагаються ставитися до всіх ресурсів дуже дбайливо. Навіть зараз, в селах активно використовують деревину для обігріву будинків, та навіть гуляючи взимку по одно-двоповерхових районам Таллінна, можна відчути запах від згоряння дерева, що йде зі знаменитих талліннських димоходів.

Подібно Естонії, Латвія має значне власне джерело електроенергії – каскад гідроелектростанцій на Даугаві, що дає країні до половини необхідної електроенергії. І що особливо цінно – пікової. В іншому енергетика держави багато в чому залежить від імпорту палива і електроенергії. Тут у Латвії є ще один козир – потужне Інчукалнське газосховище.

З 1 січня 2015 року всі латвійські домогосподарства купують електроенергію на вільному ринку, тарифи для споживачів перестають бути регульованими, їх величина залежить тільки від конкуренції між постачальниками електроенергії. Як і Естонія, Латвія має промислові запаси торфу та деревини. Після вступу в Євросоюз країна енергійніше реалізує різні проекти в «зеленій» енергетиці – сонячній і вітровій.

На відміну від двох північних сусідок в Литві немає значних резервів власних енергоресурсів. Але ще до розпаду СРСР, 11 березня 1990 року Литовська республіка оголосила про свою незалежність, що передбачало, в тому числі, і енергетичну безпеку країна, особливо вразливу при наявності такого сусіда, як Російська Федерація. Проблеми наростали і через значну зношеність наявних ГЕС, а також вимогою Євросоюзу закрити Ігналінську АЕС, що і було зроблено в 2010 році. У цих умовах наполегливість, яку проявляла Литва при впровадженні у взаєминах з Росією, «Газпромом», іншими російськими компаніями, третього енергопакету ЄС (відокремлення видобутку палива від продажу) призводили до періодичних «енергетичних війн» зі східним сусідом, судових позовів і арбітражів. Тут далекоглядним було рішення, прийняте ще в 1995 році, про будівництво Бутінгського терміналу. Коли після продажу литовської інфраструктурної компанії не «Лукойлу», а полякам, Росія припинила качати нафту по нафтопроводу «Дружба», термінал запрацював в реверсному режимі і почав приймати танкери.

Величезне значення має і нещодавно введений в дію Клайпедський термінал зрідженого газу, що орієнтується на норвезьке паливо. Він ще більше руйнує монополію «Газпрому». А в жовтні минулого року в Брюсселі було підписано угоду між Литвою і Польщею за участю Латвії та Естонії про будівництво сполучної гілки газопроводу. Що важливо, левову частку фінансування (до 75%) тут взяла на себе загальна «брюссельська скарбниця». У підсумку цей проект дозволить не тільки Литві, але і всій Балтії, закуповувати газ на ринковій основі у того, хто продаватиме дешевше.

Важливим фактором і раніше була можливість закуповувати в скандинавських країнах електроенергію, що транспортується через Естонію і Латвію. Крім того, було проведено кабель енергомосту NordBalt, по якому з лютого 2016 року на литовський ринок надходить значна кількість шведської електроенергії. Також планується робота і щодо подальшого вдосконалення транспортної інфраструктури, що дозволить недорого, в ринкових умовах, закуповувати електроенергію за кордоном замість того, щоб дорого виробляти її вдома.

У підсумку, схоже, остаточно поставлено хрест на довго обговорюваному проекті Вісагінської АЕС замість закритої, амортизованої, Ігналінської, що виробила свій ресурс.

Додаткова розвиток в Литві демонструє і альтернативна енергетика, зокрема вітряна. До кінця 2016 року планують запуск нового комплексу вітроелектростанцій.

Загалом на кожному з етапів досягнення більшої енергетичної незалежності від Російської Федерації балтійським країнам доводилося витримувати досить масивні економічні та піарівські атаки з боку східного сусіда, який переконував їх в нелогічності, неефективності і навіть неринковість прийнятих рішень. Розрахунки переконували, що в короткостроковому варіанті російські пропозиції дійсно менш затратні, більш вигідні. Однак на перспективу вони виявлялися програшними, оскільки дозволяли Кремлю в будь-яку хвилину починати шантаж і диктувати свої умови.

Не без складнощів, але країнам Балтії все ж вдалося виявити потрібну твердість і в цілому забезпечити свою енергонезалежність. Це не означає, що в енергетичному секторі Литви, Латвії, Естонії немає проблем. Вони є, і їх багато. Роботи по підвищенню ефективності енергосистеми (як ресурсозбереження, так і розвитку інфраструктури) ще більш, ніж достатньо. Однак цей сектор вже не є важелем політичного тиску з боку Кремля. І це головне!

Підготовлено за матеріалами:

УКРІНФОРМ

Ярослав Довгопол (Вашингтон), Максим Наливайко (Оттава), Іван Юсип’юк (Канберра), Ольга Танасійчук (Берлін), Роман Сущенко (Париж), Андрій Лавренюк (Брюссель), Марина Гонта (Нідерланди), Юрій Банахевич (Варшава), Олег Кудрін (Естонія, Литва, Латвія).